Історія: 80 років тому на Волині розгорнулась найбільша танкова битва Другої світової. У разі успіху, війська Сталіна зірвали б бліцкриг Гітлера і могли увірватись до Європи ще 1941 року


Адепти Побєдобєсія не люблять згадувати цю доленосну схватку, адже та спростовує міфологему, що нечисленна і погано озброєна Червона армія стримувала полчища до зубів озброєного ворога. В битві під Дубном 3000 радянських танків зустрілись з 700 німецькими

80 років тому, наприкінці червня 1941 року, у трикутнику Броди-Дубно-Луцьк відбулася найбільша танкова битва. Тривалий час радянська історіографія твердила, що найбільша танкова битва Другої світової війни сталася під Прохоровкою у липні 1943 року. Але зараз навіть адепти радянської версії «Великої вітчизняної війни» визнають, що найбільша танкова битва все-таки сталася наприкінці червня 1941-го в Західній Україні, зазначають Патріоти України.

Тут зійшлося близько 3 тисячі радянських танків проти понад 700 німецьких. Червона армія мала доволі значну перевагу в танках – десь учетверо більше, ніж у Вермахту – та попри це програла. Як і чому так сталося? Про це в ефірі «Історичної Свободи» розповів історик Андрій Харук, який спеціалізується на дослідженні військової техніки.

– У цій битві СРСР мав десь вчетверо більше танків, ніж Німеччина. Але тут треба говорити не лише про кількісні, а й про якісні параметри. Бо «танком» називають доволі різні машини. Танк – як боксер: може бути двометровий і 100-кілограмовий, а може бути 170 сантиметрів висоти і важити 60 кілограмів. Тому боксери б’ються в одній ваговій категорії, але ж у війні на полі бою не так.

Давайте спочатку з’ясуємо співвідношення сил німецької групи армій «Південь» і радянського Південно-Західного фронту на перший тиждень війни.

– Замість аналогії з боксерами провів би дещо іншу. Як на мене, на полі бою б’ються не боксери, а радше футбольні чи хокейні команди, де в кожного гравця своє амплуа. Танки – це лише один із гравців. Відповідно, якщо навіть один, навіть найкращий, нападник піде в атаку проти усієї команди противника, то успіху він не досягне. Тому порівнювати технічні характеристики німецьких і радянських танків варто лише в дуельних ситуаціях, коли один танк на інший виходить.

Загалом, радянські танки мали потужніше озброєння: гармати мінімум 45 мм, а на Т-34 і КВ-1 – 76 мм. Особливо ці два останні танки мали потужнішу броню. Німецькі Panzerkampfwagen III і IV мали гармати калібру 37 і 75 мм. А проте вони мали одну суттєву перевагу. У башті цих танків сиділо не два члени екіпажу, а три – плюс окремо виділений, звільнений від усіх інших обов’язків командир. Командир, який мав командирську башточку з приладами спостереження, який не був зайнятий ні наведенням гармати, ні жодними іншими обов’язками, а винятково керував машиною в бою. У радянському танку, навіть у Т-34, у башті перебувало дві людини. І командир, крім обов’язків по управлінню в бою, ще й був навідником гармати. Відтак його увага розосереджувалася, він не міг ефективно використовувати весь потенціал своєї машини.

Є фраза, яку я повторюю курсантам: воюють не танки, воюють структури. Тоді Червона армія не мала таких відлагоджених структур, які були в німецької. Їхні танкові дивізії невеличкі, порівняно з радянськими – 150-200 танків. Але в них на один танковий полк припадало 2 полки моторизованої піхоти, плюс полк артилерії, сапери, розвідка і так далі. На основі полків, які входили в таку дивізію, німці формували бойові групи.

Інколи ми чуємо у зведеннях з АТО чи ООС про батальйонно-тактичні групи – це те, що застосували німці ще в Другу світову війну. Невеликі з’єднання, які поєднували танки, піхоту, артилерію, саперів, мали в бойових порядках авіаційних навідників, які могли викликати авіаційну підтримку.

Радянські механізовані корпуси – тисяча танків в кожному за штатом – мали вкрай мало артилерії, недостатньо піхоти і сил забезпечення. В мирний час вони мали обмаль допоміжної техніки, яка повинна підвозити боєприпаси, паливо, забезпечувати перевезення ремонтних бригад. Вся ця техніка мала прийти з народного господарства в результаті мобілізації. Зрозуміло, що 23 червня у Західній Україні мобілізацію провести просто фізично не встигли.

Ці механізовані корпуси, якщо продовжити вашу аналогію, нагадували боксера із хворими ногами. Тобто він міг би завдати потужного удару, але для цього треба вийти на відповідну позицію. З виходом на позицію в мехкорпусів були проблеми, тому що після кількох переходів у танків закінчується паливо, а підвезти його немає чим. У цій битві в радянських танкових дивізіях від 40% до 80% втрачених танків – це були небойові втрати. Це поломки техніки під час маршів або танки залишені і виведені з ладу екіпажами, бо закінчилося паливо.

Але, якщо суто на чисельність дивитися, то в Червоної армії величезна перевага в танках. Напередодні війни Київський та Одеський військові округи, які утворили пізніше Південно-Західний фронт і Південний фронт, мали десь 8 тисяч танків. Протистояла їм німецька група армій «Південь» – близько 1200 танків…

– Саме в районі Броди-Дубно-Луцьк була в 4 рази перевага.

– Так. А загалом на території України перевага була ще більшою. Але тут ми підходимо до ще одного важливого моменту – належне управління військами і концентрація сил у місці головного удару.

Власне, що за битва у цьому «трикутнику»? Це спроба зупинити прорив німецьких танкових сил. Якщо ми уявимо межу Волині і Галичини, то там між фронтами радянських армій утворився розрив десь у пів сотні кілометрів. От у цей розрив увійшла німецька танкова група: чотири танкові дивізії, десь 580 танків на початку битви, потім ще одна дивізії – ще 150 танків підтягнулося. Рухалися німці майже прямо на схід.

Основні сили механізованих корпусів радянського Південно-Західного фронту перебували від цього місця прориву далі на південний захід, на території Галичини. Тобто, уявіть собі: ви стоїте обличчям до противника, а він раптом опиняється у вас за правим плечем. Для того, щоб відбити його, вам треба розвернутися і наступати якби назад. Ось це і мусили робити радянські мехкорпуси замість наступу на захід, на територію окупованої Польщі…
– До речі, 23 червня війська Південно-Західного фронту мали перейти у контрнаступ в напрямку на Люблін. Керувати цим наступом прибув безпосередньо начальник Генштабу Червоної армії, генерал Георгій Жуков. Керівництво, можна сказати, на найвищому рівні здійснювалося. Цілий начальник Генштабу! І чому цей наступ зазнав невдачі при такій чисельній перевазі?

– Якщо просто сказати, тому що він абсолютно не враховував реальної ситуації. Не можна наступати на противника на Люблін, якщо він уже загрожує твоєму тилу. Тобто радянські механізовані корпуси замість наступу на захід змушені були розвернутися приблизно на північний схід.

Корпуси першого ешелону ніби наздоганяли противника, корпуси другого ешелону, які підтягувалися з глибини країни, рухалися назустріч. І деякі з них мусили пройти до 500 кілометрів маршем. Це для сучасного автомобіля дрібниця, а для тогочасних танків 500 кілометрів – це величезне випробування. Після такого маршу, як правило, потрібен був ремонт.

До місця битви, до місця бойових зіткнень із противником радянські механізовані корпуси підходили в страшному безладі: розшарпані, окремими дивізіями і полками підтягувалися, бойові порядки перемішалися, управління було майже повністю втрачене. Але був наказ атакувати і зупинити противника.

Звучали тверезі думки – відтягнути війська, утворити стійку лінію оборони вглибині території. Зрештою, це довелося зробити – після поразки під Дубном радянські війська відступили до лінії старого кордону, який був до 1939 року. Але до відступу в цьому «трикутнику» були перемелені механізовані корпуси Південно-Західного фронту. Наприклад, 8-й механізований корпус, який мав близько 900 танків, із цієї битви вийшов, маючи 43 танки. Можете собі оцінити масштаб втрат.
– Ви казали, що більшість радянських втрат були не бойові – поломки, брак пального. А ще один фактор, який останнім часом історики називають дедалі частіше – небажання солдатів воювати – мав?

– Важко оцінити. Думаю, що саме в цій ситуації ключовим було не небажання солдатів воювати, а радше недовіра до командування. Якщо у Вермахті на той час солдат твердо вірив офіцерові, а офіцер міг безумовно покластися на своїх солдат, то в Червоній армії такого духу не було в переважній більшості частин.

Треба взяти до уваги, що механізовані корпуси – це еліта Червоної армії, особовий склад там був далеко не найгірший. І це були не мобілізовані, бо мобілізацію тут просто не встигли провести. Це були військовослужбовці строкової служби, які щонайменше кілька місяців перебували на службі, пройшли таку-сяку підготовку. Хоча, звичайно, не дотягували до рівня німців.

Те, що окремі солдати кидали зброю чи розбігалися, на мою думку, не стало вирішальним чинником. Здача у полон – це насамперед унаслідок нерозумного керівництва, коли частини опинялися в оточенні. Принаймні, у цій конкретній ситуації з механізованими корпусами Червоної армії.
– І все-таки, в чому головна причина, що радянська танкова армада зазнала поразки від вчетверо менших німецьких сил?
– Некерованість.

– Пізніше поговоримо про оточення Південно-Західного фронту, яке сталося у вересні 1941 року. Тоді командувач фронтом, генерал-полковник Кирпонос теж втратив керованість військами. А що заважало встановити керованість військами в тривалий період часу – з кінця червня по середину вересня?

– Складне питання потребує детальної відповіді. Що ми маємо на увазі під керованістю? Це наявність системи зв’язку між частинами, наявність адекватних даних розвідки, адекватна оцінка ситуації командуванням і належне сприйняття та виконання наказів підлеглими частинами. Практично в кожному з цих елементів Червона армія в той момент програвала Вермахту – і в розвідці, і у зв’язку, і у виконавчій дисципліні.

Також мусимо згадати принципово різну систему постановки завдань, яка практикувалася у Вермахті і в Червоній армії. У Вермахті культивували самостійність офіцерів. Скажімо, командир батальйону, не отримував детальних вказівок, як діяти. Він отримував завдання, скажімо, захопити певний пункт, сили підтримки, а далі планував бій сам. Це було незвично не тільки для Червоної армії, а й для багатьох інших армій світу, де намагалися деталізувати накази.

– От, ви кажете, розвідка. Але в німців розвідка тоді теж була не на висоті. Вони не очікували зустріти таку танкову армаду, не знали про нові радянські танки Т-34 і КВ. Це для них був дуже неприємний сюрприз. І все-таки вони якось викрутилися з ситуації.

– А тут ми знову підходимо до комплексності. Німецькі танкові дивізії чи бойові групи, які утворювалися на базі полків цих дивізій – це комплексні з’єднання, які включали не тільки танки, мотопіхоту, артилерію, але й постійну авіаційну підтримку.

Уявіть собі, 20 німецьких танків – рота – стикається з ротою радянських Т-34. Снаряди не пробивають їхню броню. Що робити? В такій ситуації німецький командир здає назад і викликає вогонь артилерії або офіцер-авіаційний навідник викликає «штуки» – бомбардувальники, які дуже часто виконували в цих наступах роль важкої артилерії. Тут зовсім не обов’язково мати танки сильніші за ворожі.

Червона армія не мала ось цієї комплексності у плануванні бойових дій, у підході до формування структур, а відтак програвала. Хоч номінально радянські танки були потужніші.

– Ви кажете, що Червоній армії, яка воювала на своїй території, бракувало пального. У той же ж час, якщо вірити спогадам німецьких танкістів, то вони часто воювали на трофейному пальному. Як цей парадокс пояснити?
– Елементарно! Тому що прифронтові склади були захоплені. Вивезти звідти пальне Червона армія не змогла, знищити теж далеко не завжди встигли. От і все!

Як говорив американський генерал Джордж Паттон, дилетанти сперечаються про тактику і стратегію, а фахівці говорять про логістику. Власне, тут маємо справу з провалами в логістиці Червоної армії.

Патріоти України

Author: admin

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *